Отець Іван Рибарук: «Мрію створити общину, яка була подібною до перших християнських спільнот»

Криворівня – незвичайне село. Все тут вражає – численні музеї, каплички на пагорбах, чистота на вуличках, тиша, дзвінкий Черемош… Саме на пагорбі над Чорним Черемошем знаходиться головна святиня карпатського села – церква Різдва Пресвятої Богородиці (1719р.). Поруч знаходиться красива ошатна садиба. Пам’ятна дошка біля входу сповіщає, що колись тут зупинявся сам Іван Франко. Нині ж в цій оселі живе головний священик Криворівні – отець Іван Рибарук.

Отець Іван – надзвичайна людина. Напевне немає в Криворівні мешканця, яка б не знала отця Івана. Але знають його і далеко за межами рідного села. Іван Рибарук – принциповий прихильник руху за об’єднання християнських церков, тож на бесіду до нього їдуть християи з усієї України. У своїй невеличкій парафії він спромігся випускати цікавий, професійний з літературної точки зору часопис «Лоза винограна». А ще він бере активну роль у відновленні історичних будівель села, опікується виданнм путівників, альбомів і книг про рідну Криворівню.

Про екуменічний рух, роль церкви в житті Криворівні, про минулорічну повінь і про реставрацію храму ми ведемо бесіду з отцем Іваном Рибаруком. Бесіда відбувається в храмі Різдва Пресвятої Богородиці.

–    Отче, Ви є послідовним прихильник ідеї об’єднання християнських церков. Критик цієї ідеї міг би сказати: а що ж тут гарного – є церква в одній країні, є в іншій, кожна має свої особливості, натомість буде одна, яка ці особливості не враховує. Отже виникає питання – навколо чого ви будете об’єднувати різні церкви?

–    По-перше, насправді Церква є єдиною. Тільки в її теперішньому стані вона є формально розділеною. Тобто в її тілесному прояві вона розділена, а як містичне тіло Ісуса Христа вона є єдиною і такою буде завжди. Ми знаємо про те, що диявол є батьком розділення, саме слово «диявол» означає «двоєвольний», «роздвоєний», отже це церковне розділення – не від Бога. І, нажаль, люди не здали екзамен на єдність, екзамен на ті слова, які сказав Господь: щоб всі були одно в Христі Ісусі. І тому єдність церкви означає її єдність в Ісусі Христі.

Абсолютним проявом в земних умовах наслідування Христу, єдності в Христі, є Святе Причастя. Тому єдність церкви слід розглядати виключно, як Євхаристійну єдність. Зараз іде сильна боротьба проти цього, і багато богословів витрачають інтелектуальні сили, доводячи, чому ми не можемо разом причащатись, чому католики і православні не можуть бути разом.

Дивна річ виходить: діти коли сваряться, вони дуже швидко миряться, і навіть ображаються, коли батьки не дозволяють їм знову гратись разом – бо батьки також посварились і не можуть дійти згоди. Так само сталось і з християнством. Мені дуже подобається думка Олександра Меня, який сказав, що нині християнство переживає свою юність. А в часи розколу це була пора дитинства. Незважаючи на Вселенські Собори, незважаючи на великі подвижництва – це була пора дитинства і доказом тому став незданий екзамен [на єдність]. Вийшла образа, яка перетворилась у дорослість: образились по дитячому, а не хочуть з’єднатись по дорослому.

Отже, якщо ми будемо думати про Ісуса Христа, як про того, в кому ми об’єднані, того, в кому ми єдині, тоді всі питання відпадають самі собою.

Якщо дивитись на Христа, на його жертву, на науку Церкви, затверджену Вселенськими Соборами, на церковні догмати – вони є єдині, як для «західного» , римо-католицького світу, так і для «східного», православного світу, і так само для греко-католиків, які адміністративно належать до західного світу, а віросповідання мають більш православне. Троєчність Божества, дві природи Ісуса Христа – Божественна і людська, богородичність Діви Марії, визнання святими всіх таїнств – основні канони є однакові. Тож люди просто не дозріли, щоб стерти ці кордони, що штучно створені.

Євхаристійна єдність дозволить кожному бути таким, як він є, кожному берегти надбання свого народу, своєї землі, прояви церковного життя в одязі, піснеспівах, убранстві храмів, традиціях… Кожен залишиться самим собою, але буде єдиний в причасті.

В цьому я бачу єдність Церкви, і в цьому напрямку треба працювати. Робити це треба знизу, не чекаючи, поки зверху зберуться і вирішать. Потрібно збирати критичну масу людей, які так само мислять і за це моляться. Хочу сказати, що на Галичині дуже багато священників різних конфесій між собою причащаються. Звичайно це не афішується. Наприклад, сталося так: два студенти, що сиділи за однією партою, жили в одній кімнаті семінарії десь в Москві або в Пітері, опинились в різних конфесіях. Природно, що Христос, який живе в серці переборює ці формальності і вони часто стають до спільного причастя, до спільної служби Божої.

Сподіваюсь, що надалі цей рух буде зростати. Бо він природній, він живий.

–     Яке Ваше відношення до протестанських церков? Чи є їм місце в цьому процесі об’єднання?

–Безперечно. Бо Святий Дух дихає всюди. Але якщо ми повернемось до тих догматів і канонів, про які я говорив, то невизнання Матері Божої значно ускладнює розуміння християнства, так само це стосується розуміння Євхаристії: чи це є істинні тіло і кров, чи це є символи тіла і крові. Тож тут виникає більше питань.

Думаю, зараз достатньо говорити про римо-католицьку, греко-католицьку і православну церкви – бо тут єдність очевидна.

–     Скажіть, чи багато людей відвідує церкву в Криворівні? Чи багато приходить молоді?

– Я сподіваюсь, що так. Скажу лише про один приклад: близько сорока дітей взяли участь у нічних чуваннях біля плащаниці і це у час, коли на вулиці холодно, церква у нас не опалюється. Також ходимо пішки в Зарваницю, це біля 200 кілометрів. В минулому році ходило десь 90 чоловік і з них 40-50 дітей. Сходимось на духовні бесіди, буває до 40 чоловік. В школі у нас десь 200 дітей, тож кожен п’ятий систематично ходить в Храм Божий. Є діти, які тільки на літургію приходять, а на вечірню не йдуть. Тут є різні причини, зокрема багато хто далеко живе, село ж гірське, розкидане по горах.

Знаєте, у мене такий погляд: якщо десятина села ходить в церкву, то село не пропаде. У нас десятина ходить твердо, надіюсь, що ходить і більше. Тож маємо якийсь доробок: не тільки віддали Богові належне, а й трішечки напрацювали на майбутнє.

–     Отче, Ви є родом звідси, з Криворівні?

–     Ні, з Крипілля. Це село недалеко звідси, десь 20 кілометрів. Але виріс у Верховині, там ходив у садочок, потім у школу.

–     Скажіть, а в вашій школі є предмет «християнська етика»?

–    Так, є. Але я скажу інше. У нас єдиний район в Україні, де при Будинку Юнацтва є гурток духовного розвитку і гурток духовної творчості . Вони діють вже чотири роки і у нас десять священників працюють в школах, як керівники гуртків. У школі священик мав би мати педагогічну освіту, а гурток повинен вести просто майстер своєї справи, не обов’язково з освітою.

Коли діти закінчують школу, то у них питають, за чим ви будете шкодувати? А вони кажуть: «За духовними бесідами».

Я не називаю це уроками, це бесіди. Стараюсь показувати фільми, різну музику включати.

Цього року під час літніх канікул ми запровадили ще одну практику. Ми придумали маршрут по святинях Криворівні. І діти замість того, щоб десь вештатись чи кудись далеко їхати, збираються біля церкви і разом ми йдемо вздовж села, зупиняємось біля капличок, молимось біля хрестів, вивчаємо їх історію. Бо у нас кожна капличка носить ім’я якого святого, в його день ми правимо молебні, інколи літургії. Тож таким чином за три дні діти обійшли всі святині Криворівні. Діти тепер знають, що свята земля не є десь далеко, а у нас на місці, і наша церква – така сама святиня, як і будь-яка інша.

Якщо сюди їдуть люди з Японії, чи з Австралії, чи з Канади, чи з Америки, то хіба ми самі до себе не можем прийти в гості, встати і почути розповідь про нашу церкву?

Під час цієї екскурсії, я зрозумів, що діти не знають навіть всіх капличок і хрестів в селі. Крім церкви Різдва Пресвятої Богородиці, у нас є ще три менші церковці, вони розташовані на присілках, бо село велике, і люди не завжди можуть прийти в цю церкву. У нас є церкви Серафима Саровського, Іова Почаівського і Івана Сучавського, а також каплиця отця Піо – тож у нас є святі, як православної, так і католицької церков. Ще є каплиця блаженних Миколая Чарнецького і Омеляна Ковача, де служимо раз на рік у червні місяці, коли їх було беатифіковано. Таким чином люди знають, що Серафим Саровський є святим, хоч «офіційно» він належить до Московської церкви. Але ж насправді святі не мають ні конфесії, ні національності. Отець Піо відомий у римо-католицькому світі. Миколай Чарнецький і Омелян Ковач – греко-католики. Іов Почаївський – теж наче «московський», але це наш святий, з наших земель.

Таким чином в Криворівні зробили міні-модель єднання в молитві до різних святих. І на літургії я навмисно згадую святих різних церков – і отця Шарбеля, і Мати Терезу Калькутську, і Марту Вєцьку…

–     Зараз церква Різдва Пресвятої Богородиці оббита бляхою. Чи є плани повернути церкву до первісного вигляду?

–   Так є. Але тут є велика небезпека, що коли будемо знімати бляху, то церква просто завалиться, адже ця бляха її підтримує. Вічно так тривати не може, бо дерево сиплеться: іноді приходиш в церкву, а на підлозі купки пороху. Може простоїть вона ще десять років, але все одно колись же це треба робити. Будемо робити нові перекриття, можливо замінимо центральний купол. Дерево вже є, ще потрібно трохи ґонту і можна починати. Наші майстри багато де працюють, мають досвід, тож будемо робити власними силами.

–     Отче, чи є якась специфіка служби священика в гірському селі?

–    Звичайно. По-перше, ти всіх бачиш і тебе всі бачать, ти всіх знаєш, і тебе всі знають. Це, певною мірою, родинні відносини – особливо, якщо священик живе в селі. І тут є величезний плюс, бо можна створити величезну євангельську спільноту поєднану євангельським духом. В містах така спільнота теж може бути створена, але там вона переважно маленька, 20-30 осіб, які приходять на молитву. В селі можна всю спільноту залучити до такої молитви. Власне, у мене така мрія – створити общину, яка була б по духу подібною до перших християнських спільнот. Якщо вдасться – це добре, якщо ні – то моя праця не буде виконана до кінця.

–     В Криворівні свого часу подовгу бували Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич… Чи зберіглась ця «незвичайність» села і дотепер?

–    Звичайно. Це і певний інтелектуальний рівень, і сприйняття новизни, і сприйняття відомих людей. Ми звикли до відомих людей, вони часто сюди приїжджають, але не як святкові генерали, а тихенько стоять, моляться разом з нами, проводимо якісь зустрічі…

–     А яке відношення жителів села до політики? Індиферентне чи активне?
–   Активне. Але якщо надто активне, то я стараюсь це пригальмовувати – щоб емоції не перехрещували.

–     Отче, багато богословів виступають противниками сучасного мистецтва, зокрема театру. Зокрема, святий Іоанн Кронштадський…

– Бачите, Іоанн Кронштадський не відкидає театр загалом, а відкидає те, що загалом треба відкинути. Я би і сам багато відкинув у театрі, якби мені б дозволили це зробити. Театр, за словами Леся Курбаса, має повернутись до сокровенного, це, насправді, сакральне мистецтво. Всяке мистецтво – музика, слово, танець, театр, кіно, архітектура – все це є дар Божий, інша справа – що ця творчість приносить. Можна творити, уподоблюючись Творцеві, а можна як Диявол руйнувати, і з уламків отримувати щось «нове».

 Є книги японського дослідника води Масаро Імото. Він фотографує воду на рівні молекул і показував, як руйнується від ґард-року, лайки, проклять чистий кристал води, що подібний сніжинці.

 Недавно мені розказували про якусь актрису, яка поставила таку виставу про людські стосунки двох людей, що актори, які грали ці ролі, зруйнували свої сім’ї, і створили свою сім’ю. І вона тим дуже вихваляється: «От як я зуміла показати людські стосунки, що вони все кинули і стали сім’єю»! Ненадовго… Кожен вже хоче повернення в свою сім’ю. Але був кітч, гонор: «Я зробила»!

 Тож коли мистецтво руйнує – це вже не мистецтво, а тонке служіння Дияволу під прикриттям творчості. Тому в цьому я згоден з Іоаном Кронштадським.

 Доречі, щодо театру… У Львові, Федір Стригун ставив гарні вистави про Ісуса Христа, про митрополита Андрея Шептицького.

–     Отче, минулого року Криворівню дуже зачепила повінь. Розкажіть, як пережило стихію ваше село.

–

Так, село дуже постраждало, одинадцять хат були повністю зруйновані.

В ту неділю в нашій церкві було 18 людей, семеро с них – науковці з Києва, які жили в церковній резиденції, а решта – жителі сусідніх хат, які змогли прийти – бо два потоки перерізали шлях до неї, тож лише з сусідніх хат змогли прийти люди.

У нас є ікона Богородиці Втілення творчих задумів, Покровительки Гуцульщини. Ввечері ми молились в храмі біля неї і мені прийшла думка відправити молебні біля всіх церков, капличок і хрестів нашого села. Тож, як прийшла можливість, ми відправили служби біля всіх святинь Криворівні. І я відразу відчув, що в селі запанував зовсім інший дух: страх пропав, почалось відновлення. Людям, які постраждали, компенсували витрати. Щоправда, до кінця дорогу не довели, але це вже більш масштабні речі. Цікаво, що зв’язок Верховинського району з Івано-Франківськом припинився біля нашої церкви. Тобто від церкви ще можна було виїхати, а вже далі була вода. Цікаво, що жодна церква чи каплиця від повені не постраждала.

–    І останнє питання. Загальновідомо, що схід України, внаслідок довшого перебування під радянською владою, є більш атеїстичним. Рушились храми, переслідувались священики… Який Ваш рецепт виходу з цієї ситуації?

–  Знов таки – намолювання простору. Треба створювати духовні осередки, до яких будуть тягнутись люди. Іншого шляху немає, все що робиться штучними засобами – політичними чи конфесійними – не дасть ніякого ефекту. Тож треба намолювати простір: любов’ю, прощенням, справжніми братерськими стосунками, радістю, щирістю… І Всесвіт зміниться!

Фото: Марія  Слободенюк

Ви також можете прочитати статтю Марії Слободенюк "Чаруюча Криворівня" і подивитись фотогалерею.